Є ясна річ, що велика частина з-поміж греко-католиків чи православних є індиферентними щодо їхньої конфесійної приналежності. Їм головне, щоб був священик і церква, а куди іти молитися, їм байдуже. Не раз чув нарікання такого плану: вони, священики не можуть розібратися між собою, не можуть поділитися юрисдикціями, то що ж вони хочуть від нас? Звичайно, така настанова є психологічним перенесенням відповідальності за брак особистої релігійності на духовенство і в певній мірі свідчить про духовну неграмотність. Але, на жаль, треба визнати, що таких, що програмуються подібними питаннями, є багато, і не виключається, що почасти в цьому є винні існуючі церковні розколи.
На закінчення своєї роботи конгрес звернувся до всіх теологів традиційних Церков в Україні із проханням розвивати спільний діалог для євхаристійного єднання. Конгрес прийняв думку, що моделлю для церковного зближення може послужити досвід мелхітської Церкви, де греко-католицькі та православні єпископи згодились на можливість спільних трапез. При цьому треба визнати, що між нашими Церквами в Україні, що походять від із спільної традиції Володимирового Хрещення, є деякі відмінності, які для різних сторін носять майже не догматичний характер. Мелхітам було легше домовитися на євхаристійне сопричастя із православними, тому що на це їм дозволяє набагато одноманітніший культурно-ментальний контекст. На конгресі не раз прозвучала думка про потребу нашого дозрівання для відчуття необхідності євхаристійного сопричастя. Це є вірно, бо сопричастя припускає наше сходження як на догматичному, так і на обрядово-традиційному і ментальному рівні. Тому видається дуже доброю думка Його Преосвященства Кир Володимира Війтишина про те, що нашій Церкві зараз є потрібно подібно до євреїв в Старому Завіті зробити ревізію власної історії, наново переосмислити власну ідентичність. Це означає, що треба мати достатній рівень здорової самокритичності і мужності, щоби вміти побачити і визнати власні помилки, бути здатними прийняти на себе відповідальність за вирішення викликів сьогодення.
На конгресі був відчутний єдиний дух, дух відкритості і відповідальності за сучасну ситуацію в Україні і в Церкві. Ідея помісної української Церкви – це не нова ідея Президента України Віктора Ющенка. Цією ідеєю, хоч і в різних перспективах її воплочення, жила і живе УГКЦ. Це було виразно зрозуміло із доповіді о. Мирона Бендика про шукання шляхів сопричастя в творах першоієрархів і богословів-пастирів УГКЦ. Зокрема великий Митрополит Андрей Шептицький не двозначно висловлював свою готовність приклонитися перед першоієрархом єдиної помісної української Церкви, якщо такий буде.
Варта звернути увагу на те, що тема конгресу «Євхаристійне сопричастя - виклик традиції та сучасності для традиційних Церков» була подана УБНТ (голова – прот. Михайло Димид) і Богословською комісією (голова – Єп. Софрон Мудрий), як реакція на нагальну вимогу сучасної ситуації. Думку про сопричастя провокують не тільки локальні проблеми нашої Церкви і суспільства, але глобальні світові проблеми загалом. Так 4 грудня 2006 року Святіший Отець Папа Венедикт XVІ і Константинопольський Патріарх Варфоломій підписали спільне звернення, в якому вони виявляють свою єдність у стурбованості супроти загроз, які насуваються на європейську цивілізацію – дехристиянізація, секуляризація, екологічна криза, кризи біоетики і т. ін. Менше ніж два тижні пізніше до Старого Риму також відправився православний Архієпископ Афінський Крістодульос, щоб у подібному зверненні разом із Папою задекларувати світові, що грецька Церква має в Церкві західній сестринську підтримку і союзника супроти шаленої лаїкалізації і знедуховлення на території історичних християнських земель Європи.
Думаю, що і в Україні є достатньо спільних проблем, які спонукають до подібного зближення. В першу чергу це є різного роду нетрадиційні церкви і секти, що користуючись слабкістю розсварених між собою українських церков, уміло проводять свою місію. Маємо реальну ситуацію, що за п’ятнадцять років незалежності велика частина територій України сталася «навернутою» до різного роду протестантизму чи сектантства. Говорити про монокультурність і монорелігійність української нації стає все важче. Інша річ, що можна спостерегти в Україні, це є те саме, що вже «досягнуто» на заході. Поки палкі прихильники тієї чи іншої конфесії розподіляють свої сфери впливу, молоде покоління байдуже, а часто вороже ставиться до їх здобутків чи втрат. Релігійні суперечки для молоді стають прикладом того, як не треба жити. Не маючи вірних ідеалів, молодь створює собі своїх кумирів і стає жертвою байдужості, непогамованої реклами споживацькості, гедонізму і т. ін. Традиційні церкви не тільки втрачають молодь, але з часом втрачають своїх членів, що їх помалу, але неухильно забирає смерть. Тому, щоби в Україні не прийшло до занепаду традиційного християнства, мабуть потрібно взяти за приклад сучасних церковних глав Заходу і Сходу і, принаймні, об’єднуватися навколо злободенних проблем сьогодення, яких є дуже багато і самотужки вирішувати стає все більш важче.
Преосвященний Владика Софрон Мудрий прокоментував результати конгресу так: «Вважаю, що є позитивний плід цієї зустрічі та праці, бо ми зрозуміли багато проблем. Ми побачили, що у питанні сопричастя не можемо йти великими кроками. Передусім мусимо на наших парафіях між нашими людьми, духовенством донести усвідомлення потреби сопричастя. Маємо пояснити, що таке сопричастя, в чому воно полягає, наскільки ми можемо і наскільки не можемо його практикувати». Почувши про ідею проведення конгресу на тему євхаристійного співслужіння, Блаженніший Любомир Гузар просив особливо вглибитися щодо двох питань: «старання зрозуміти латинське мислення про завдання Євхаристії» та значення Євхаристії, «яке нормує практику православних конфесій».
ThLiz о. Василь Рак, викладач ІФТА,
Голова комісії «Душпастирська місія
Івано-Франківської єпархії УГКЦ у сфері орони здоров’я».
|